Чужа душа — то, кажуть, темний ліс.
А я кажу: не кожна, ой не кожна!
Чужа душа — то тихе море сліз.
Плювати в неї — гріх тяжкий, не можна.
Все наше життя, це чекання найгіршого і надія на краще
Що в нас було?
Любов і літо.
Любов і літо без тривог.
Оце і все. А взагалі-то
не так і мало, як на двох.
Ось наші ночі серпень вижне,
прокотить вересень громи,
і вродить небо дивовижне
скляними зорями зими!
І знову джміль розмружить квітку,
і літо гратиме в лото.
І знов сплете на спицях плітку
сторукий велетень — Ніхто.
І в цьому днів круговороті,
де все минати поспіша,
як та пташиночка на дроті,
спочине стомлена душа.
Здушили сльози — не виходь на люди. Болить душа — не виявляй на вид.
І в житті, як на полі мінному,
я просила в цьому сторіччі
хоч би той магазинний мінімум:
— Люди, будьте взаємно ввічливі! —
і якби на те моя воля,
написала б я скрізь курсивами:
— Так багато на світі горя,
люди, будьте взаємно красивими!
Віддай людині крихітку себе. За це душа наповнюється світлом.
Людям не те що позакладало вуха – людям позакладало душі.
І що цікаво – серце у колібрі майже втричі більше, ніж шлунок. От якби так у людей.
На світі можна жить без еталонів,
по-різному дивитися на світ:
широкими очима, з-під долоні,
крізь пальці, у кватирку, з-за воріт.
Від того світ не зміниться ні трохи,
а все залежить від людських зіниць:
в широких відіб’ється вся епоха,
у звужених – збіговисько дрібниць.
Люди, як правило, бачать світ у діапазоні своїх проблем.
Марудна справа – жити без баталій. Людина від спокійного життя жиріє серцем і втрачає талію.
Будні роблять людей буденними.
А як пильніше глянуть навкруги — все хтось комусь на світі вороги.
Здається ж, люди, все у них людське, але душа ще з дерева не злізла
Єдиний, хто не втомлюється, – час. А ми – живі, нам треба поспішати.
У кожного своя пустеля і свої міражі.
Розкажу тобі думку таємну,
дивний здогад мене обпік:
я залишуся в серці твоєму
на сьогодні, на завтра, навік.
І минатиме час, нанизавши
сотні вражень, імен і країн, –
на сьогодні, на завтра, назавжди! –
ти залишишся в серці моїм.
А чому? То чудна теорема,
на яку ти мене прирік.
То все разом, а ти – окремо.
І сьогодні, і завтра, й навік.
Проблеми ж – як божевілля. Буйних ще можна вилікувати, а тихопомішані – то вже навік.
І все на світі треба пережити.
І кожен фініш — це, по суті, старт.
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт
А секунди летять. Отак можна вмерти й нічого не встигнути. Встигаєш тільки втомитися.
Огидна річ – наша терплячість. Наша звичка відмовляти собі у всьому. Так все може відмовитися від нас.
Не знаю, чи побачу Вас, чи ні.
А може, власне, і не в тому справа.
А головне, що десь вдалечині
Є хтось такий, як невтоленна спрага.
Я не покличу щастя не моє.
Луна луни туди не долітає.
Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є.
Моя душа й від цього вже світає.
Душа летить в дитинство, як у вирій, бо їй на світі тепло тільки там
Єдине, що від нас іще залежить, —
Принаймні вік прожити як належить
Життя — це оббирання з реп’яхів,
що пазурами уп’ялися в душу
Життя як вірш без пунктуації, а смерть поставить крапку і тире.
Не час минає, а минаєм ми.
Так мовчиш, що заслухатись можна,
потонути в м’якій тишині.
І якби не було тривожно,
то чудесно було б мені.
Я не знаю, чи ти вродливий,
і чи ти на світі один.
Ти для мене — як справжнє диво,
котре виникло без причин.
Але в серці — пересторога,
і зривається слово: «Іди»
Пізно стрілися наші дороги.
є на них уже інші сліди.
Вірю в серце твоє і волю,
вірю в правду очей твоїх.
Знаю: ти б не спіткнувся ніколи
об каміння моїх доріг.
