Хто нічого не чекає, ніколи не буде розчарований. Ось гарне правило життя. Тоді все що прийде потім здасться вам приємною несподіванкою.
І якщо ти будеш мене любити о четвертій годині ранку, ми зробимо так, щоб завжди була четверта година – разом із часом ми полетимо навколо Землі, і він зупиниться для нас.
Якщо все одно нічого не можна зробити, нема чого доводити себе до божевілля.
Людина ніколи не може загартуватися. Вона може тільки до багато чого звикнути.
– Такого кальвадосу я ніколи не пила, – сказала вона і зробила другий ковток. – Його не п’єш, а немов вдихаєш.
Ти будеш пити один кальвадос і думати про інший.
– Дай мені ще кальвадосу, – сказала вона. – Схоже, він і справді якийсь особливий… Напій мрій…
Вона була саме захоплення, коли пила; саме кохання, коли кохала; сам розпач, коли впадала у відчай, і саме забуття, коли забувала.
Дивно, як багато думає людина, коли вона в дорозі. І як мало, коли повернулася.
Як багато придумано слів для простого, дикого, жорстокого потягу двох людських тіл одне до одного.
І що б із вами не трапилося – нічого не приймайте близько до серця.
Хіба можна що-небудь пояснити, коли не дивишся одне одному в очі?
Мало що на світі довго буває важливим.
Я довіряю тілу. Воно краще знає, чого хоче, краще за голову, в яку бог знає, що спаде на думку.
– Чи мало на світі людей, схожих один на одного.
– Так, але є обличчя, які ніколи не забуваються.
Ми занадто багато часу стирчимо в кімнатах. Занадто багато думаємо в чотирьох стінах. Занадто багато живемо і впадаємо у відчай під замком. А на лоні природи хіба можна впасти у відчай?
Щастя починається тобою і тобою ж скінчиться. Це ж так просто. Кохання – це коли хочеш із кимось постаріти.
Кому потрібна мораль у коханні? Мораль – вигадка слабких, жалібний стогін невдах.
Найнеймовірніше майже завжди виявляється найбільш логічним.
Один із двох завжди кидає іншого. Усе питання в тому, хто кого випередить.
Тільки дрібниці пояснюють усе, значні вчинки нічого не пояснюють. У них занадто багато від мелодрами, від спокуси збрехати.
Тільки мрія допомагає нам примиритися з дійсністю.
У холоднокровних роздумах можна розчинити ненависть і перетворити її на цілеспрямованість.
Віра легко веде до фанатизму. Ось чому в ім’я релігії пролито стільки крові.
Я кохаю тебе і буду кохати, поки не перестану дихати. Я це твердо знаю. Ти мій горизонт, і всі мої думки сходяться до тебе. Нехай буде що завгодно – все завжди замикається на тобі.
Краще на мить відчути сором, зате потім насолоджуватися спокоєм.
– Я тебе люблю.
– Але ти ж мене практично не знаєш?
– А який це має стосунок до Любові?
Хіба може бути любов досконалою, якщо щоночі, ледь заснувши, я втрачаю тебе?
Померла людина. Але що тут особливого? Щохвилини помирають тисячі людей. Так свідчить статистика. У цьому теж немає нічого особливого. Але для того, хто помирав, його смерть була найважливішою, важливішою, ніж уся земна куля, яка незмінно продовжувала обертатися.
Коли помираєш, стаєш якимось надзвичайно значущим, а поки живий, нікому до тебе діла немає.
Жінка від любові розумнішає, а чоловік втрачає голову.
Найправильніше при розставанні – піти.
Дай жінці пожити кілька днів таким життям, яке зазвичай ти їй запропонувати не можеш, і напевно втратиш її. Вона спробує знайти це життя знову, але вже з ким-небудь іншим, здатним забезпечувати її завжди.
Вільний лише той, хто втратив усе, заради чого варто жити.
Каяття – найнепотрібніша річ на світі. Повернути нічого не можна. Нічого не можна виправити. Інакше всі ми були б святими. Життя не мало на меті зробити нас досконалими. Тому, хто досконалий, місце в музеї.
Якими жалюгідними стають істини, коли висловлюєш їх вголос.
Ким би ти не був – поетом, напівбогом або ідіотом, все одно, – кожні кілька годин ти повинен спускатися з неба на землю, щоб помочитися. Від цього не втекти. Іронія природи.
Ми разом, чи надовго, чи ні – хто знає? Ми разом, і цього достатньо. До чого нам усілякі церемонії?
Не втрачати незалежності. Усе починалося з втрати незалежності вже в дрібницях. Не звертаєш на них уваги – і раптом заплутуєшся в тенетах звички. У неї багато назв. Любов – одна з них. Ні до чого не слід звикати. Навіть до тіла жінки.
У людей одна турбота – бути щасливим і не шукати жодних доводів на своє виправдання.
Ніколи не слід дрібнити те, що почав робити з розмахом.
Тебе тримає саме кохання, а не людина, яка випадково носить його ім’я. Ти засліплений грою уяви, хіба можеш ти судити й оцінювати? Любов не знає ні міри, ні ціни.
Жодна людина не може стати більш чужою, ніж та, кого ти в минулому любив.
Якщо хочеш щось зробити, ніколи не питай про наслідки. Інакше так нічого й не зробиш.
Втішає тільки найпростіше. Вода, дихання, вечірній дощ. Тільки той, хто самотній, розуміє це.
Хто пояснює – той уже виправдовується.
Любов – це коли хочеш із кимось постаріти.
Усе завжди вирішено заздалегідь, а люди не усвідомлюють цього і момент драматичної розв’язки сприймають за вирішальну годину, хоча вона вже давно беззвучно пробила.
Усе, що можна залагодити за допомогою грошей, обходиться дешево.
Друга ніч. Вона небезпечна. Принади новизни вже немає, а принади довіри ще немає.
Людина не підозрює, як багато вона здатна забути. Це і велике благо, і страшне зло.
Швидше за все втрачаєш те, що тримаєш у руках, коли залишаєш сам – втрати вже не відчуваєш.
– Ти ніколи нічого не боїшся.
– Я вже нічого не боюся. Це не одне й те саме.
Спокійно прожити життя – ось що сьогодні здається найнеймовірнішою пригодою.
