Я засвоїла дуже важливий урок: людина завжди може зробити трохи більше від того, що вчора здавалося межею її можливостей.
Я можу чесно сказати, що мене ніколи не цікавив успіх мого вчинку. Якщо я усвідомлювала, що чиню правильно, я робила все, що від мене залежить, незалежно від можливого результату
Варто розповісти анекдот, який колись ширився Ізраїлем: ніби Бен-Гуріон сказав, що я — єдиний чоловік в його кабінеті. Кумедно, що він (або той, хто це вигадав) вважав, що це найбільший комплімент, який можна зробити жінці. Сумніваюся, що якогось чоловіка потішило б, якби я сказала, що він — єдина жінка в уряді
До всього можна звикнути, якщо треба, навіть до вічного почуття провини
Немає жодної різниці між убивством людини і прийняттям рішення, в результаті якого цю людину вб’ють інші. Це точнісінько те ж саме, якщо не гірше… Політичний лідер, який не вагаючись кидає власний народ у війну, не має права бути лідером
Заради досягнення миру я готова вирушити в будь-який час у будь-яке місце, зустрітися з будь-яким офіційним керівником будь-якої арабської держави, щоб вести переговори в дусі взаємної поваги і рівності, без попередніх умов і з ясним усвідомленням того, що спірні питання можна розв’язати, що на Близькому Сході досить місця, щоб задовольнити національні сподівання як усіх арабських держав, так і Ізраїлю, і що замість даремного кровопролиття і нескінченної війни можна інтенсифікувати прогрес, розвиток і співробітництво між усіма народами нашого регіону
Мойсей водив нас пустелею 40 років, щоб привести до єдиного місця на Близькому Сході, де геть немає нафти
Песимізм – це розкіш, яку євреї не можуть собі дозволити
Дві небезпеки підстерігають тих з нас, хто зʼявився як нова самостійна держава: по-перше, небезпека засидітися в минулому; по-друге, ілюзія, що політична незалежність негайно розвʼяже всі наші проблеми
У мої плани ніколи не входило стати премʼєр-міністром, власне, я взагалі ніколи не думала про посади. […] Стала премʼєр-міністром — і стала, точнісенько так само, як мій молочник став командиром нашого аванпосту на горі Хермон. Ані мені, ані йому особливого задоволення робота не приносила, однак і він, і я намагалися виконати її якомога краще
Світ жорстокий, егоїстичний і брутальний. Страждань малих націй він не помічає. Навіть найосвіченіші уряди та демократії, очолювані порядними людьми, які представляють порядних людей, не надто схильні тепер думати про проблему справедливості в міжнародних відносинах. […] Ми не завжди можемо керуватися їхніми порадами і тому повинні мати сміливість дивитися на речі реально та діяти так, як нам підказує інстинкт самозбереження
Мир на Близькому Сході настане тоді, коли араби любитимуть власних дітей більше, ніж вони ненавидять євреїв
Це буде великий день, коли арабські фермери перейдуть Йордан не на танках, а на тракторах, і простягнуть руку дружби — як фермер фермеру, як людина людині. Можливо, це і мрія, але я впевнена, що одного чудового дня вона здійсниться
Те, що я жінка, ніколи мені не заважало. Ніколи у мене не виникали почуття незручності та комплекс неповноцінності, ніколи я не думала, що чоловіки кращі за жінок або що народити дитину — нещастя. Ніколи. І чоловіки зі свого боку ніколи не надавали мені якихось особливих пільг. Але, як на мене, правда і те, що для жінки, яка хоче вести не лише домашнє, але й громадське життя, усе значно важче, ніж для чоловіка, бо на неї лягає подвійний тягар
…З іншого боку, припускаю, є тільки дві відповіді на випробування національного масштабу. Можна здатися, скласти руки і сказати: «Це неможливо». А можна зціпити зуби й боротися на стількох фронтах, на скількох потрібно, стільки, скільки потрібно, – саме так вчинили ми, і саме це робимо сьогодні.
Тоді ми зрозуміли те, про що багато хто підозрював уже давно: наші муки не болять жодному іноземному уряду так, як нам, і жоден іноземний уряд не цінує життя євреїв, як ми. Це не дуже складний урок, і ми вже навряд чи його колись забудемо, але приголомшує те, що решта світу (за дуже малими винятками), здається, вже викинула його з голови
Отже, тепер ми стали доконаним фактом. Залишалося єдине питання (хоч як дивно, актуальне до сьогодні): як нам вижити. Не «чи вдасться нам вижити», а саме «як». Уже вранці 15 травня почався збройний наступ єгиптян з півдня, сирійців і ліванців з півночі й північного сходу, йорданців та іракців зі сходу. Араби вихвалялися, що зітруть Ізраїль з лиця землі вже за десять днів, і, суто теоретично, того тижня ці заяви могли здатися небезпідставними…
…Але ми не могли дозволити собі таку розкіш, як песимізм тож рахували за іншою формулою: нас 650 тисяч, і ніхто за кордоном навіть не розуміє, яка в нас сильна мотивація залишитися живими. Отже, якщо ми не хочемо, щоб нас відтіснили в море, інших варіантів нема: у війні треба перемогти. Ось ми й перемогли. Але це було нелегко, нешвидко й недешево
Уже за кілька днів виявилося, що ставка тут – наше життя. Ми лишилися самі – у найбуквальнішому значенні цих страшних слів. Ми завжди вважали себе частиною західного світу, а той нас вислухав, почув, що ми перебуваємо у страшній небезпеці, і відмовився допомагати, хоча прості люди й дипломати однаково нам співчували. Ми почали готуватися до неминучої війни
Проте навіть у найгірші моменти тих перших днів, коли ми вже знали, які втрати несемо, я не втрачала віри в наших солдатів та офіцерів. У силу духу Армії оборони Ізраїлю та їхню здатність ставити чоло будь-якому виклику. Я не втрачала віри в нашу перемогу, адже знала, що рано чи пізно ми переможемо. Та в мене серце краялося від повідомлень про те, яку ціну ми за це заплатимо людськими життями. Ніколи не забуду дня, коли я почула найпесимістичніший прогноз.
…У ті дні стояло питання руба, чи варто казати народові, як усе насправді погано, – я була переконана, що варто почекати. Не розголошувати всієї правди ще кілька днів – це найменше, що ми можемо зробити для наших солдатів та їхніх родин
Про стурбованість Заходу
Лондон і Вашингтон були стурбовані і дуже нам співчували, але й тепер не були готові зробити хоча б що-небудь. Дуже шкода, звичайно, але, можливо, арабська лють якось пройде. Про всяк випадок вони рекомендували терпіння та самовладання. Поживемо – побачимо, іншої альтернативи в Ізраїлю немає.
Де Голль був менш ухильним. Що б не трапилося, сказав він Евену (міністр закордонних справ Ізраїлю – УП), Ізраїль не повинен зробити першого кроку, доки араби не нападуть. Коли це станеться, Франція виступить і врятує становище.
“А якщо не буде кого рятувати?” – спитав Евен. На це де Голль не відповів, але дав ясно зрозуміти Евену, що дружба з Францією цілком залежить від того, будемо ми його слухатися чи ні.
Ми були самотні – у буквальному сенсі цього страшного слова.
Про відчуття єдності
Перше, що згадується, коли думаєш про ті дні, – це вражаюче відчуття єдності і цілеспрямованості, що за кілька днів перетворило нас з невеликої громади, яка нелегко переживає усілякі економічні, політичні та соціальні негаразди, на 2500000 євреїв, кожен з яких відчував особисту відповідальність за те, щоб держава Ізраїль вижила, і кожен з яких знав, що ворог присягнув нас знищити.
Таким чином, для нас питання було не таке, як іноді для інших країн – як би не надто постраждати в неминучій війні; для нас питання було – як вижити народу.
Відповідь ні в кого не викликала сумніву. Лише перемога дозволить нам вижити. Усі дрібниці, всі розбіжності від нас відлетіли; ми, простіше кажучи, стали однією сім’єю, яка твердо вирішила: ні кроку назад.
Жоден єврей не виїхав з Ізраїлю протягом тяжких тижнів очікування. Жодна мати не бігла з дітьми з поселень біля підніжжя Голанських висот. Жоден в’язень нацистських таборів (а серед них багато хто втратив у газових камерах дітей) не сказав: “Я не можу більше страждати”. І сотні ізраїльтян, які були за кордоном, повернулися, хоч ніхто їх не закликав. Вони повернулися, бо не могли залишатися осторонь.
Про зброю з США
У середу, на п’ятий день війни, ми відсунули сирійців за лінію припинення вогню 1967 року та розпочали власний наступ; становище в Сінаї стабілізувалося настільки, що уряд міг обговорити питання форсування каналу.
Але якщо наші війська форсують канал та потраплять у пастку? До того ж я мала враховувати, що війна затягнеться і ми можемо опинитися без літаків, танків та спорядження. Ми відчайдушно потребували зброї, а вона на початку подій надходила повільно.
Я дзвонила Дініцу (посол Ізраїля в США – УП) до Вашингтона будь-якої години дня і ночі. Де повітряний міст? Чому він ще не діє? Якось, коли зателефонувала о третій годині ранку за вашингтонським часом, Дініц сказав: “Мені нема з ким зараз розмовляти, Голдо, тут ще ніч”… “Мені все одно, яка у вас година! – волала я у відповідь Дініцу. – Дзвони Кіссинджеру (держсекретар США – УП) негайно, серед ночі. Нам потрібна допомога сьогодні. Завтра може бути надто пізно”.
Історія цієї затримки – як міністерству оборони США не хотілося надсилати нам військове спорядження на американських літаках, які труднощі ми зазнали, гарячково намагаючись закупити літаки в інших країнах, – тепер уже опубліковано.
А тим часом морем і повітрям до Єгипту і Сирії йшли величезні поставки радянської зброї, і ми втрачали літаки щодня, не в повітряних боях, а під снарядами радянських ракет.
Година тривала для мене як століття – але нічого іншого не залишалося, окрім як триматися і сподіватися, що наступна година принесе найкращі новини. Я зателефонувала Дініцеві, що готова, якщо він зможе влаштувати мені зустріч з Ніксоном, приїхати до Вашингтона інкогніто.
Але все обійшлося. Зрештою, сам Ніксон наказав, і на дев’ятий день війни, нарешті, прибули гігантські “Галаксі” (С-5), 14 жовтня повітряний міст став неоціненним. Він не лише підняв наш дух, але й прояснив позицію американців для Радянського союзу, а це, у свою чергу, уможливило нашу перемогу. Почувши, що “Галаксі” приземлилися в Лоді (аеропорт під Тель-Авівом – УП), я заплакала вперше, але не востаннє після того Судного дня.
Але навіть “Галаксі”, що доставили нам танки, снаряди, одяг, медичну допомогу та ракети “повітря-повітря”, не могли забезпечити нас усім необхідним. А літаки? “Фантоми” та “Скайхокі” треба було заправляти дорогою; їх заправляли у повітрі. І вони прибули – так само як “Галаксі”, що приземлялися в Лоді в інші дні по кожних чверть години.
Про тактику росіян
19 жовтня, на тринадцятий день війни, хоча бої ще не припинилися, пан Косигін (голова Ради Міністрів СРСР – УП) терміново полетів до Каїра. “Клієнти” програвали війну, розпочату з його допомогою, тому “рятувати обличчя” доводилося не лише Єгипту, а й Радянському союзу… І росіяни, як завжди, розпочали кампанію за негайне припинення вогню. Не має значення, хто почав війну і хто її програв.
Важливо було витягнути арабів з ями, яку вони самі собі викопали, і врятувати єгипетські і сирійські війська від повного розгрому.
Про дотискання ворогу
Хоча не ми хотіли розпочинати Війну Судного дня, ми її провели та перемогли, і в нас власна мета – мир. Цього разу ми не збиралися тихенько ховати своїх мертвих, доки араби та їхні прихильники втішатимуться у Об’єднаних Націях. Цього разу арабам доведеться зустрітися з нами не лише на полях битв, а й за столом переговорів, і разом із нами шукати вирішення проблеми, яка вже забрала за три десятиліття тисячі молодих життів.
Роками ми волали: “Мир!” – і відлунням до нас поверталося: “Війна!” Роками ми бачили смерть наших синів і терпіли майже неймовірне становище: араби визнавали існування держави Ізраїль, тільки коли нападали на нього, щоб стерти його з лиця землі.
Дійсно, ми виграли всі наші війни, але ми заплатили за це. Нам більше не потрібно перемог
