Вино з кульбаб – спіймане і закупорене в пляшки літо.
Візьми літо в руку, налий літо в келих – у найкрихітніший, звісно, з якого тільки й зробиш єдиний терпкий ковток, піднеси його до губ – і по жилах твоїх замість лютої зими побіжить спекотне літо…
Більшість молодих людей до смерті лякаються, якщо бачать, що в жінки в голові є хоч якісь думки.
Коли людині сімнадцять, вона знає все. Якщо їй двадцять сім і вона, як і раніше, знає все – значить, їй все ще сімнадцять.
Спершу живеш, живеш, ходиш, робиш що-небудь, а сам навіть не помічаєш. І потім раптом побачиш: ага, я живу, ходжу або там дихаю – ось це і є по-справжньому вперше.
Перше, що дізнаєшся в житті, – це те, що ти дурень. Останнє, що дізнаєшся, – це що ти все той самий дурень.
У війні взагалі не виграють. Усі тільки й роблять, що програють, і хто програє останнім, просить миру.
Так ось воно що! Значить, це доля всіх людей: кожна людина для себе – одна-єдина на світі. Один-єдиний, сам по собі серед безлічі інших людей, і завжди боїться. Ось як зараз. Ну закричиш, станеш кликати на допомогу – кому яке діло?
Коли йдеш пішки, є час озирнутися навколо, помітити найменшу красу.
Доброта і розум – властивості старості. У двадцять років жінці куди цікавіше бути безсердечною і легковажною.
Життя – це самотність.
І потім, мені подобається плакати. Як поплачеш гарненько, одразу здається, ніби знову ранок і починається новий день.
І все-таки, як добре вдома! Так тепло, затишно. Немає кращого місця на землі.
Про жінку завжди пліткують, навіть якщо їй уже стукнуло дев’яносто п’ять.
– Ти бережеш кокони, з яких уже вилетів метелик, – сказав би він. – Старі корсети, в які ти вже ніколи не влізеш. Навіщо ж їх берегти? Довести, що ти була колись молода, неможливо. Фотографії? Ні, вони брешуть. Адже ти вже не та, що на фотографіях.
Ми тому й любимо захід сонця, що він буває тільки один раз на день.
Шукати кроликів у капелюхах – марна справа, так само як шукати хоч краплю здорового глузду в голові в деяких людей.
Наступний рік буде ще більшим, і дні будуть яскравішими, і ночі довшими й темнішими, і ще люди помруть, і ще малюки народяться, а я буду в самій гущі всього цього.
Побувала я в Парижі, у Відні, в Лондоні – і всюди сама та сама, і тут виявилося: бути самотньою в Парижі нітрохи не краще, ніж у Грінтауні, штат Іллінойс. Однаково де – важливо, що ти одна. Звичайно, залишається вдосталь часу розмірковувати, шліфувати свої манери, відточувати дотепність. Але інколи я думаю: з радістю віддала б дотепне слівце або витончений реверанс за друга, який залишився б зі мною на суботу та неділю років так на тридцять.
Дорослі й діти – два різні народи, ось чому вони завжди воюють між собою. Дивіться, вони зовсім не такі, як ми. Дивіться, ми зовсім не такі, як вони.
Значить, можна вирости і все одно не стати сильним? Значить, стати дорослим зовсім не втіха? Значить, у житті немає притулку? Немає такої надійної цитаделі, що встояла б проти жахів ночі, що насуваються?
Час гіпнотизує людей. У дев’ять років людині здається, що їй завжди було дев’ять і завжди так і буде дев’ять. У тридцять вона впевнена, що все життя залишалася на цій прекрасній межі зрілості. А коли їй мине сімдесят – їй завжди і назавжди сімдесят. Людина живе в сьогоденні, чи то молоде сьогодення, чи то старе сьогодення; але іншого вона ніколи не побачить і не дізнається.
Хоч би як ти намагалася залишатися колишньою, ти все одно будеш тільки такою, яка ти зараз, сьогодні.
Хліб із шинкою в лісі – не те що вдома. Смак зовсім інший, вірно? Гостріше, чи що… М’ятою віддає, смолою…
Якщо довго чогось не пробувати, мимоволі забудеш, як це буває.
А в мене в сірниковій коробці є сніжинка. Справа була ще в лютому, валив сніг, а я підставив коробочку, спіймав одну сніжинку побільше і – раз! – зачинив, мерщій побіг додому і сунув у холодильник… На весь штат Іллінойс у мене одного влітку є сніжинка. Такий скарб більше ніде не знайдеш, хоч трісни.
Те, що для одного – непотрібний мотлох, для іншого – недоступна розкіш.
Кохання – це коли хочеш переживати з кимось усі чотири пори року.
Деякі люди занадто рано починають сумувати, – сказав він. – Здається, і причини ніякої немає, та вони, видно, від роду такі. Вже дуже все до серця приймають, і втомлюються швидко, і сльози в них близько, і будь-яку біду пам’ятають довго, от і починають засмучуватися з найменших років. Я-то знаю, я і сам такий.
Запитайте-но себе, чи жадаєте ви цього всіма силами душі? Чи доживете до вечора, якщо не отримаєте цієї речі? І якщо впевнені, що не доживете, – хапайте її і біжіть.
Інші дні добре пробувати на смак, а інші – на дотик.
Посміхайся, не принось біді задоволення.
Батьки іноді забувають, як вони самі були дітьми.
Добре все-таки старим – у них завжди такий вигляд, ніби вони все на світі знають. Але це лише облуда і маска, як усяке інше облуда і всяка інша маска. Коли ми, люди похилого віку, залишаємося наодинці, ми підморгуємо одне одному і посміхаємося: мовляв, як тобі подобається моя маска, моє удавання, моя впевненість? Хіба життя – не гра? І я ж непогано граю?
Ніколи в житті не любила омарів. Може, тому що не пробувала.
…скільки часу можна дивитися на захід сонця? І кому потрібно, щоб захід сонця тривав цілу вічність? І кому потрібне вічне тепло? Кому потрібен вічний аромат? Адже до всього цього звикаєш і вже просто перестаєш помічати. Заходом сонця добре милуватися хвилину, ну дві. А потім хочеться чогось іншого. Вже так влаштована людина…
Ось поживете з моїм, тоді зрозумієте, що дрібні радості куди важливіші за великі.
Зрештою, що минуло, того більше немає і ніколи не буде. Людина живе сьогодні.
Червневі зорі, липневі полудні, серпневі вечори – все минуло, скінчилося, минуло назавжди і залишилося тільки в пам’яті. Тепер попереду довга осінь, біла зима, прохолодна зелена весна, і за цей час потрібно обміркувати минуле літо і підбити підсумок. А якщо він щось забуде – що ж, у льосі стоїть вино з кульбаб, на кожній пляшці виведене число, і в них – усі дні літа, всі до єдиного. Можна частіше спускатися в льох і дивитися прямо на сонце, поки не заболять очі, а тоді він їх заплющить і вдивиться в пекучі плями, скороминущі шрами від побаченого, які все ще танцюватимуть усередині теплих повік, і розставлятиме на свої місця кожне віддзеркалення й кожний вогник, поки не згадає все, до кінця…