Я не бував за синіми морями…
Я не бував за синіми морями,
Чужих доріг ніколи не топтав, —
В своїм краю під буйними вітрами
Щасливим я і вільним виростав.
Мене ліси здоров’ям напували,
Коли бродив у їхній гущині,
Мені поля задумливо шептали
Свої ніким не співані пісні.
Коли не вмів ще й «Букваря» читати,
Ходив, як кажуть, пішки під столом,
Любить людей мене навчила мати
І рідну землю, що б то не було.
Чужих країв ніколи я не бачив,
Принад не знаю їхніх і окрас.
Та вірю серцем, щирим і гарячим, —
Земля найкраща все-таки у нас!
Де зараз ви, кати мого народу?..
Де зараз ви, кати мого народу?
Де велич ваша, сила ваша де?
На ясні зорі і на тихі води
Вже чорна ваша злоба не впаде.
Народ росте, і множиться, і діє
Без ваших нагаїв і палаша.
Під сонцем вічності древніє й молодіє
Його жорстока й лагідна душа.
Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні й приблуди
І орди завойовників-заброд!
Ви, байстрюки катів осатанілих,
Не забувайте, виродки, ніде:
Народ мій є! В його волячих жилах
Козацька кров клекоче і гуде!
Ти знаєш, що ти — людина.
Ти знаєш, що ти — людина.
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.
Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди —
Добрі, ласкаві й злі.
Сьогодні усе для тебе —
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба —
Гляди ж не проспи!
Бо ти на землі — людина,
І хочеш того чи ні —
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.
Люди — прекрасні…
Люди — прекрасні.
Земля — мов казка,
Кращого сонця ніде нема.
Загруз я по серце
У землю в’язко.
Вона мене цупко трима.
І хочеться
Бути дужим,
І хочеться так любить,
Щоб навіть каміння байдуже
Захотіло ожити
І жить!
Воскресайте, камінні душі,
Розчиняйте серця і чоло,
Щоб не сказали
Про вас грядущі:
їх на землі не було…
«Щоб полюбити, треба звикнути…»
«Щоб полюбити, треба звикнути…»
Як часто брешуть мудреці.
Щоб полюбити, треба зникнути,
Й прийти по вранішній росі,
І впасти в землю стиглим житом,
І знов зійти для юних битв…
Щоб полюбити, треба жити!
Любов — життя!
А що зробити,
Щоб і тебе хтось полюбив?
Я так люблю твої суворі чари…
Я так люблю твої суворі чари,
Люблю твій дзвін і пороховий хрип,
Тобою завжди я і жив, і марив,
Сміявсь і плакав під шуміння лип.
Мені з тобою море по коліна
І ні по чому каторжні труди,
Моя вкраїнська мово солов’їна —
Джерельний струмінь свіжої води.
Я закоханий палко, без міри…
Я закоханий палко, без міри
У небачену вроду твою.
Все, що в серці натхненне і щире,
Я тобі віддаю.
Ти дала мені радісну вдачу,
Кров гарячу пустила до жил.
Я без тебе нічого не значу,
Ніби птиця без крил.
Кожну хвилю у кожну днину
Гріє душу твоє ім’я,
Ненаглядна, горда, єдина,
Україно моя.
Прости мені, земле, дурість мою…
Прости мені, земле, дурість мою.
Прости, коли щось не вмію.
Я дурість ледачу працею вб’ю,
Під зливою дум змужнію.
Літа не чекають. Мій шлях нелегкий,
Спішу все пізнать і збагнути.
Прости мені, земле, коли не такий,
Як треба синам твоїм бути.
Понеси мене на крилах, радосте моя…
Понеси мене на крилах, радосте моя,
Де на пагорбах і схилах сонця течія.
Де стоять в обновах білих, в чистому вбранні
Рідні хати, білі хати з хмелем при вікні.
Де замріяні дівчата ходять до криниць,
Де послались шовком ниви обіч ґрунтовиць.
Де мене, рум’яне диво з прутиком в руці,
Ухопив гусак сварливий за нові штанці.
Благослови, добра доле, вередухо вперта,
На цій землі мені жити та на ній і вмерти.
Любов
Дзвенять німою тугою ліси,
Коли їх ніч тремтлива обнімає
І від очей у ревності ховає
Принади їх первісної краси.
Бринять живою радістю ліси,
Як ранок спалахне на небокраї,
Як сонце огняне завісу піднімає
Із їх первісної і чистої краси.
Мені здається, — може, — я не знаю,
Було і буде так у всі часи:
Любов, як сонце, світу відкриває
Безмежну велич людської краси.
І тому світ завжди благословляє
І сонце, що встає, і серце, що кохає.
Я не помру від розпачу і муки…
Я не помру від розпачу і муки,
Лиш в одинокій ночі навесні
Все будуть сниться милі, теплі руки
І рученята милі і ясні.
І будеш ти у кожному диханні,
І будеш ти навіки при мені
Гасить зірки очима на світанні,
Палить мене в безжальному вогні.
І буду ждати кожної години
В далекому чи близькому краю
Одну тебе, тебе єдину,
Маленьку милу дівчинку мою.
Розвели нас дороги похмурі…
Розвели нас дороги похмурі,
І немає жалю й гіркоти,
Тільки часом у тихій зажурі
Випливаєш з-за обрію ти.
Тільки часом у многоголоссі,
В суєті поїздів і авто
Спалахне твоє біле волосся,
Сірі очі і каре пальто.
Світ який — і не оглянуть зором…
Світ який — і не оглянуть зором,
За життя його не обійти.
Знову й знов за обрієм суворим
Нові випинаються мости.
Та кому у мареві дорожнім
Я свою тривогу привезу?
Світ здається сонним і порожнім,
Як тебе немає поблизу.
Ну скажи — хіба це фантастично…
Ну скажи — хіба це фантастично,
Що у цьому хаосі доріг
Під суворим небом,
Небом вічним,
Я тебе зустрів і не зберіг?
Ти і я — це вічне, як і небо.
Доки мерехтітимуть світи,
Будуть Я приходити до Тебе,
І до інших йтимуть
Горді Ти.
Як це все буденно!
Як це звично!
Скільки раз це бачила Земля!
Але ж ми з тобою…
Ми не вічні,
Ми з тобою просто — ти і я…
І тому для мене так трагічно
Те, що ти чиясь, а не моя.
У душі моїй…
У душі моїй —
місця немає туманам.
У душі моїй —
сонце червоне буя,
і регоче, й гримить
голубим океаном
нерозтрачена радість моя.
У душі моїй —
шторми і грізні прибої,
і тривога,
мов хмара грозова,
встає.
Я вродливий з тобою,
розумний з тобою,
у тобі — моя ніжність
і серце моє.
Облягли нас тумани.
У їхньому клоччі
піднімаються сумніви,
мов комиші.
Ти не бійся дивитись
в мої розтривожені очі,
очі —
вікна моєї душі.
